Раз постановлений плином часу, привілей статусу стольного міста обов’язково треба зберігати і вшановувати, інакше той же самий час змете зі свого простору, часто непоправно, оцю шляхетну позначку.

       Серет і серетчани зрозуміли, пам’я­тають і дотримуються цієї почесті, бо не даремно поставили на сторожі свого міста своєрідний воєводальний почет найвизначніших господарів середньовічньої Молдавії: Сас-воєвода, Маргарета Му­шата, Драгош-Воде, Богдан-Воде, Олек­сандр Добрий, Штефан Великий. Гімна­зійну школу названо «Петру Мушат», ліцей «Лацку-Воде» а сторожить оце місцеве воєводство освіти господар румунського красного слова Міхай Емінеску. 

        Не менш гідні вищезазначеного привілею видаються і нинішні покоління. Вже п’ятий рік підряд Мерія міста Серету і Культурний центр «Міхай Теліман» організують Дні міста. Свято відбувається протягом трьох днів, а його складають культурні події, спортивні змагання та розважальні моменти. 

         У вітальному слові мер міста Серету Адріян Попою підкреслив, що така подія є дуже потрібною, бо дає змогу бачити здобутки пройденого року, хоча б у духовному плані, і встановити правильно проекти для наступного. 

          Це справді є святом міста, тому що охоплює весь люд місцевості: дітей дошкільного віку, малих школярів, гімназистів, ліцеїстів, студентів, дорослих людей і навіть старшого віку. 

          Запрошено і гостей з України: Хор «Дра­гош-Воде» з Чернівців та вокально-інструментальний колектив «Дінакорд» з міста Глибоки. 

         Колективи дитячих садків міста організували взаємовпливні ігри, включаючи та­ким чином безліч дітей, які прийшли з родичами більше по­кататись на різних улаштуваннях для дозвілля: мініавтомобілі, гойдалки, трампліни, каруселі тощо. 

          Особливої уваги публіки заслужив ви­ступ вокальної групи «Нове життя» дітей-інвалідів або з легкими психічними вадами з відповідної медичної установи міста Серету. 

        Розважали серетчан та прийдешний люд багато вокальних та інструментальних колективів, солісти на­родної та естрадної музики, танцювальні ансамблі. Постійно беруть участь у культурних подіях міста і спортивних змаганнях представники української громади міста Серету, але і з близьких сіл. Відмітимо і цього разу яскраві виступи ансамблю «Коло­мийка» з Серету під професійним керівництвом пані Зірки Янош, дочки невтомного культурного діяча, ви­датного викладача музики, хормейстра, диригента Вале­ріяна Яноша. 

        Не меншого блиску показали ан­самбль «Коза­чок» з села Балківці, під керівництвом талановитого фа­хівця українського танцю Петра Шоймана та ан­самбль «Чер­вона калина» з села Негостини під керівництвом наполегливого культурного діяча Юліяна Кідеши. Не пе­ревищуємо нашої оцінки, коли твердимо, що всі три ансамблі сягнули високого рівня виступу, особливої майстерності виконання, бо публіка до­вготривалими опле­сками, підкреслювала це. 

          В спортивних змаганнях брали участь і діти, і юнаки, і дорослі. Пробували свої вміння, талант і сили в настільному тенісі, шахматах, розв’язуванні кросвордів та у велогонці. Розважалися у шашках. Най­кращі отримали грамоти і грошові премії. Добрий настрій, радість, дружні відносини панували понад все. 

        Я бачив як господарі середньовічнього Серету стискали руками свої мечі і тихо шептали: Не даремно боролися ми! А сьогоднішні господарі міста мудро кивали головою, нібито у відповідь: Не даремно боремся i ми!...

 

                                                                                                                                                           Євсебій Фрасинюк 

        Колись я прочитав у журналі «Вітчизна» оповідання під назвою «Бережімо торфовища», в якому екологи застерігали, що осушування боліт і перетворення їх у родючі землі, меліоративні роботи взагалі, порушують природну рівновагу відповідної зони. Дивно, що такий твір пропустила цензура, адже відомо, що в Радянському Союзі одним із мобілізуючих гасел було «Підкоримо природу». До чого це призвело – відомо, досить згадати розорання цілинних земель у Середній Азії, які швидко стали пустелею.

        Колись я прочитав у журналі «Вітчизна» оповідання під назвою «Бережімо торфовища», в якому екологи застерігали, що осушування боліт і перетворення їх у родючі землі, меліоративні роботи взагалі, порушують природну рівновагу відповідної зони. Дивно, що такий твір пропустила цензура, адже відомо, що в Радянському Союзі одним із мобілізуючих гасел було «Підкоримо природу». До чого це призвело – відомо, досить згадати розорання цілинних земель у Середній Азії, які швидко стали пустелею.  

        Перебуваючи років двадцять тому у Франції, а саме у Нормандії, я потрапив у невелике місто Сен-Мало, яке мало суцільно сучасний вигляд, хоча воно датувало з Середновіччя. Мій подив розвіявся, коли прочитав на кам’яному монументі, присвяченому героям французького «Резістансу», тобто Опору, що місто було дощенту зруйноване союзною авіацією перед висадкою союзних військ у Нормандії 1944 р. Зі всіх будівель дивом уцілів тільки собор. 

        Тут руйнацію можна пояснити жорстокими законами війни. Пригадаймо хоч би зітертя з лиця землі монастиря Монте Казіно в Італії, або безпричинне знищення союзною авіацією німецького міста Дрездена, де загинуло під бомбами понад 200 тисяч мирного населення. 

        Та повернуся «додому», на рідну Буковину, де нові комуністичні «зодчі» бездумно спотворили історичне обличчя ряду міст, наприклад, Радівців або Серету. 

        Радівці – одне з рідкісних міст, через яке пролягає залізнична колія і ходять поїзди. Обіч дороги, що веде до містечка Дорнешти (вісім км.), залізниця прилягає майже впритул до домів – здається, що якщо відкрити вікно, можеш досягти рукою до поїзда. А майже в самому центрі міста, край парку, була колись будівля Ґара міке, себто малого вокзалу, з червоної пресованої цегли (див. вокзал у сучавських Бурдуженах). Там зупинялися пасажирські поїзди і з них сходили люди, аби не їхати аж до великого вокзалу, до якого з центру міста досить таки далеченько. Ту будівлю знесли, хоча вона була одним із історичних «штрихів» міста, їй можна було дати інше призначення. Та новим «зодчим» вона чомусь муляла очі.

        А в центрі Радівців майже трикутником облягала старий ринок споруда з такої ж пресованої цегли, в якій містилися майстерні традиційних ремесел – залишки середньовічних ремісничих цехів, узаконених ще Маґдебурзьким правом. 

       А в центрі Радівців майже трикутником облягала старий ринок споруда з такої ж пресованої цегли, в якій містилися майстерні традиційних ремесел – залишки середньовічних ремісничих цехів, узаконених ще Маґдебурзьким правом. 

       Історію – на сміття. Так можна зрозуміти концепцію прихильників «нового», хоча оте «нове» часто потворне. І так, місто Радівці втратило значну частину історичної ідентичності, бо кожний мер мав амбіцію обов’язково щось зруйнувати і матеріалізувати власну «візію». 

       Адже вони не могли відставати від першого «зодчого» Румунії, диктатора Ніколає Чаушеску, якому у Бухаресті, наприклад, заважали храми божі – церкви, і він велів руйнувати їх. 

       Коли я працював у газеті «Новий вік» і брав інтерв’ю у мера Серету Петру Фасоле, а той знайомив мене з планами перебудови міста, я просив його зберегти якомога більше старих будинків. Та він не погоджувався, переконуючи, що вони віджили свій вік, що місто треба обов’язково oнoвити. І так, Серет, перша столиця Молдавського князівства, втратив половину свого історичного обличчя і тепер має гібридний вигляд. На щастя, нові будови у центрі міста спроектував талановитий архітектор, вони досить вдало вписуються у новий урбаністичний пейзаж. Крім того, настала груднева революція, завдяки якій ряд старих будівель залишився на своєму місці.

 

                                                                                                                                      Михайло Михайлюк 

 

         В неділю,13 серпня ц.р., голова Союзу українців Румунії, депутат Микола Мирослав Петрецький, брав участь у Божественній Літургії в Українській Православній Церкві, в Соці, повіт Тіміш. Після Божественної Літургії, голова СуР зустрівся з священеком Арделяном Крістіаном та з віруючими з Соки.

        В Штіуці, голови місцевих організації Союзу українців Румунії та члени Комітету СуР з повіту Тіміш, зустрілися з головою СУР, депутатом Миколою Мирославом Петрецьким для обговорення проблем з якими стикаються українці з Лугожської області. 

       B Штіуці (повіт Тіміш), відбулася культурна подія з нагоди 230-річчя від заснування села Ебендорф (сьогодні Щука) і 50-річчя від переселення перших українців у цей край. 

 

        Шістдесяті роки. Два очільники української громади з Канади в турне по європейських країнах, де проживають українці. Перший – Петро Кравчук, один з лідерів канадських українців, комуніст, а другий містер Прокопчак, заступник генерального секретаря Комуністичної партії Канади. 

         Вони сконтактувалися з Румунською комуністичною партією, виявивши ба­жання зустрітися з працівниками газети «Новий вік». Оскільки вони були товариші, а не заокеанські націоналісти, все було окей. Головного редактора «Нового віку» Йона Колесника було викликано до секції з питань преси ЦК РКП, де йому було дано інструкції щодо зустрічі з канадськими товаришами. 

          Колесник українською мовою не володів, а тільки розумів її, тому узяв мене за «тлумача». Як і годиться комуністам, ми зверталися одні до одних солідарним товариш.

         Головний редактор «Нового віку» товариш Колесник розповідав заокеанським гостям про наше «прекрасне життя», в тому числі й українців, у соціалістичній Румунії, а я перекладав. 

        Ми водили канадських товаришів по Бухаресті, і одного дня повели їх у Музей села. Саме тоді там була група радянських туристів які, звісно, розмовляли між собою пo-poсійськи. Аж ось, Петро Кравчук запитує їх звідки саме вони з Союзу, а один турист відповідає, що з Росії. Канадський гість настоює: з Росії, та звідки саме, бо Росія велика. Той же турист єхидно усміхається і бундючно відповідає: з Києва. 

       В цей момент у товариша Кравчука озивається його українська кров і він гнівно вибухає: Київ – то Україна, а Росія то Москва, Ленінград, Урал... Обурення товариша Кравчука щире, непідроблене, він раптом наче стає «заокеанським українським націоналістом», виправдовуючи ярлик, який радянська пропаганда прикріплювала до всіх тих, котрі у вільному світі не погоджувалися із становищем України в імперії «червоного диявола». 

         Та гнів товариша Кравчука – немов горох об стіну. Турист зневажливо махнув рукою і відрізав: А нам всë равно! 

 

                                                                                                                                                        Михайло Михайлюк

 

 

 

 

 

 

         В суботу, 22 липня, в Копашеле, повіт Караш Северін, Союз українців Румунії організував культурну подію присвячену ,,переселенню закарпатських українців у Банат”. 

         Подія розпочалася візитом до українського музею села, після чого гості з Бухаресту, Сучавського, Мараморешського, Тімішського та Карашсеверінського повітів були очікувані перед будинком култури з хлібом та сілю.

         Були присутні голова СуР, депутат Микола Мирослав Петрецький, перший заступник голови СуР Лібер Іван, заступник голови СуР, Самбор Анна, голова ревізійної комісії СУР Семенюк Василь, члени комітету Сучавського та Карашсеверінського повітів, мер з Палтініш, деректори українських шкіл.